Хронічний вірусний гепатит С

Хронічний вірусний гепатит С — дифузне захворювання печінки тривалістю 6 місяців і більше, причиною якого є вірус гепатиту С. За останні 20 років вийшов на перше місце за захворюваністю та тяжкістю ускладнень.

Вірусний гепатит С відкрито лише 1989 року. У зв’язку з його безсимптомним перебігом та на багатьох етапах клінічно себе ніяк не виявляє.

У деяких хворих клінічні симптоми виявляються лише тоді, коли розвинувся фіброз, цироз чи гепатокарцинома.

Число хворих на гепатит С щороку збільшується. З метою профілактики насамперед пацієнтам слід уникати контактів із кров’ю та іншими інфікуючими матеріалами; уникати користування загальними засобами гігієни (зубними щітками, бритвами), використовувати бар’єрні засоби запобігання при статевому контакті, в останньому випадку відсоток інфікування невеликий 2-6%, але він існує. Необхідно періодично проводити біохімічні дослідження та УЗД для загальної оцінки функціональних порушень печінки.

Шляхом зараження гепатитом є парентеральний шлях, тобто. переважно через кров. Хоча можливе зараження через інші біологічні рідини: через сперму, вагінальний секрет, слину, сечу (в останніх двох випадках дуже рідко). Вірус може також передаватися статевим шляхом внутрішньоутробно або під час пологів від інфікованої матері до дитини (рідко).

У 25-30% хворих протягом 7-20 років розвивається цироз печінки, який спричиняє і високий ризик розвитку раку печінки. У 75-80% хворих гострий гепатит переходить у хронічну стадію. Доведено, що у 20% носіїв гепатиту при нормальних показниках печінкових ферментів є фіброз печінки. Тому наявність лише антитіл потребує постійного моніторингу стану печінки.

На відміну від вірусів В і D, гострий гепатит може протікати з менш важкими ураженнями печінки, а часто взагалі без будь-яких симптомів. У деяких пацієнтів підвищується температура, вони можуть відчувати нудоту, дискомфорт у животі. У деяких з’являється жовтяниця. Далі вже треба вести про хронічну інфекцію вірусом, яка в більшості випадків також протікає безсимптомно аж до пізніх стадій, коли розвивається цироз печінки та його ускладнення.

«Горизонтальний» та «вертикальний» шлях передачі інфекції

«Вертикальний» шлях передачі ВГС (від інфікованої матері новонародженій дитині) в даний час розглядається як менш ймовірний порівняно з вірусом гепатиту В. Дійсно більшість дітей, народжених від матерів, інфікованих ВГС, мають материнські антитіла до ВГС, які зникають через 6-8 місяців . При обстеженні новонароджених на РНК ВГС вдалося довести, що ймовірність передачі вірусу від матері до дитини все ж таки має місце (за різними даними до 5% випадків). Ризик інфікування суттєво підвищується при високій концентрації вірусу в крові та при супутній ВІЛ-інфекції, а також при пологових травмах та годуванні груддю.

Завдяки встановленим зараз нормативам обстеження донорів, переливанню крові, внутрішньовенному прийому гемоконцентратів та інших продуктів крові стали безпечнішими. В даний час найбільшою і постійно зростаючою групою підвищеного ризику є не хворі на гемофілію, а наркомани, які використовують наркотики внутрішньовенно. Це так званий ін’єкційний шлях зараження. Передача вірусу відбувається під час використання загального шприца чи голки. Додатковими факторами ризику для цієї групи є супутня ВІЛ-інфекція та захоплення татуюваннями. У дослідженнях, присвячених побутовому способу передачі ВГС, його маркери виявляються у 0-11% осіб, які контактували з хворими на гепатит С.

Визначення ідентичних підтипів ВГС у сім’ях підтверджує малу можливість його побутової передачі. Однак у 40-50% хворих на гепатит С не вдається виявити жодних парентеральних факторів ризику, і ці випадки розглядаються як контактно-придбаний гепатит С, при якому зараження здійснені через випадкову травму шкіри.

У сучасних умовах, коли вакцини не існує, а лікування є дорогим і часто неефективним, своєчасна діагностика ВГС має найважливіше значення для обмеження та виявлення груп епідеміологічного ризику.

Лікування

Лікування хворих з хронічним гепатитом С повинно проводитися в центрах, що забезпечують дотримання правил санепідрежиму, фахівцями-гепатологами, гастроентерологами інфекціоністами.
За наявності у хворих на тяжкі супутні захворювання пацієнтам має проводитися лікування ХГС гепатологами спільно з фахівцями згідно з профілем захворювання пацієнта (урологом, онкологом, кардіологом, ендокринологом, венерологом та ін.).
Найчастіше лікування ХГС може здійснюватися в амбулаторно-поліклінічних умовах.

Після етапу дообстеження: весь певний спектр лабораторних досліджень, включаючи ПЛР діагностику та генотипування, УЗД, фібросканування, доплерографію та ін. неінвазивні методи діагностики – гепатографія, доплерографію, еластометрія (фібросканування печінки) та фібротест, визначення імунної статусу, визначення імунного статусу. комплексної імуннограми ) проводиться оцінка та стани печінки та вірусне навантаження.

З отриманих даних лікар визначає показання до терапії.

З урахуванням останніх результатів досліджень, а саме: гепатит найважче піддається лікуванню в умовах жирової інфільтрації печінки, холестазу та додаткового токсичного навантаження прийнято рішення клінікою проводити комплексне лікування.

Таке лікування включає проведення методів детоксикації (їх у клініці налічується близько 80), гепатотропної терапії, імунокорекції, зменшенні стеатозу, токсичності, а потім противірусна терапія.

Подальша тактика лікаря залежить від отримання вірусологічної відповіді, яку бажано отримати не пізніше 3 найближчих місяців.

Противірусна терапія в першу чергу показана:

  • дорослим хворим від 18 до 60 років,
  • при постійному підвищенні рівнів АЛТ,
  • за наявності РНК ВГС у крові,
  • при наявності в біоптаті печінки помірно вираженого запального процесу або фіброзу за результатами фібросканування або еластографії печінки .

У разі наведених вище показань до терапії, першочерговим завданням клініциста є оцінка можливої ​​ефективності для конкретного пацієнта.

При отриманні стійкої вірусологічної відповіді необхідний особливий моніторинг показників ПЛР та біохімічного аналізу крові протягом найближчих 3-6 міс., а потім кожні півроку протягом 4-5 років.

Повна елімінація вірусу оцінюється більшість клініцистами при негативних РНК ВГС протягом 2-4 років, але частина вчених вважають, що інтерпретувати стійку вірусологічну відповідь слід тим пацієнтам, у яких РНК ВГС не визначалася протягом 1 року після лікування.